Людмила Босик

Повсякдення в умовах війни

На другий день повномасштабного вторгнення редактор газети «Вісник Полісся» (раніше – «Володимирецький вісник») Сергій Скібчик долучився до територіальної оборони. Редакційна команда з семи людей (шестеро – жінки, з них троє – пенсіонерки та особи з інвалідністю) опинилася в стресовому стані через події та невизначеність майбутнього. Адаптуватися доводилося миттєво – рахунок на виживання підприємства ішов не місяцями чи тижнями, а днями.

За два дні повномасштабного вторгнення росіян в Україну обійшла всіх керівників: району, військових, громади, медицини, енергетики, поліції. Оперативну інформацію, коментарі про готовність служб до захисту і опору викладали в соцмережі.

За 2-3 тижні ресурси редакції ТОВ “Володимирецький вісник” стали місцем, де люди дізнавалися правду  і опановували себе. Завдяки своїм ресурсам почали організовувати перші збори допомоги волонтерам, військовим та комунікації для жителів.

Стрес і антикризові рішення не давали мозку часу на паніку. Динамічна робота команди чітко демонструвала наміри працювати далі. Коли в когось були особисті потреби, без питань домовлялися хто й кого замінить. Наша активність в інформаційному просторі району і регіону була критично важливою: жителі регіону отримували оперативну інформацію й заспокоювалися. Ми стали й гарячою лінією й отримували дзвінки посеред ночі про незрозумілі об’єкти в небі – БПЛА та підозрілі рухи.

Безперестанно допомагаючи іншим, самі ж опинилися у фінансовій кризі. Гроші закінчилися швидко: за тиждень-два березня 2022 року 80% рекламодавців відмовилися від наших послуг через невизначеність майбутнього. Тоді запропонувала команді зменшити зарплати на 15-30% замість звільнень. Сама першою написала заяву – на 0,7 ставки. Колектив погодився також. Паралельно почала активно шукати інвестиції, гранти.

Працювала без відпусток і лікарняних 3 роки. Лікарняні були тільки на папері, бо заміна на роботі буквально неможлива (відсутність кадрів). Редакційна робота є станком, із якого не можеш зійти. Видав випуск газети – працюєш над наступним.

У 2024 році звернулася до лікарів й отримала невтішні діагнози: імунні захворювання, проблеми з хребтом через постійну роботу за комп’ютером, серцево-судинні захворювання. Стан організму змусив зіставити пріоритети і 31 грудня 2024 став моїм останнім офіційним робочим днем у редакції.

Команда не розпалася. Тоді ми з дівчатами, які працювали в штаті і п

оза штатом впродовж цих років (Тетяною Босик, Софією Сайфи,  Дариною Кравчук і Тетяною Мікуліч) вирішили використати набуті знання та досвід, що здобули, коли боролися за життя редакції. Почали займатися грантрайтингом і соціальними проєктами. Уже маємо успішні кейси реалізації грантів й великі плани. 

Можу сказати, що станом на сьогодні діяльність регіональної редакції збережена, хоча інтенсивність діяльності в інформаційному просторі дещо ослабла. Безперебійність та результат нам вдалося забезпечити саме у критичних умовах. 

Новій керівниці установу передала працюючу: із проведеною передплатою, укладеними договорами  про співпрацю й тендер на висвітлення, а також певним запасом грошей. Наразі продовжую співпрацю з редакцією на фрілансі та підтримую із нею зв’язок. Вважаю, це питання професійної поваги й досвіду. Ми поступово відступали від роботи, але водночас допомагали зробити процес спокійним і коректним для нової редакторки. Дали їй час адаптуватися і зрозуміти процеси управлінської та видавничої діяльності видання. 

Після звільнення я насамперед приділила увагу здоровʼю: обстеженню та лікуванню. 

Що допомогло редакції впоратися зі стресом та забезпечити успішну діяльність медіа в умовах війни: думки Людмили Босик

• Зберегли постійний зв’язок і взаємну підтримку в колективі.
• Чітко визначили пріоритет — безпека людей перед роботою.
• Активна діяльність замість паніки допомогла втримати фокус і стабільність.
• Звернення до психологічної підтримки після кризи стало важливим кроком до відновлення.

Що виглядало як вихід, але виявилося пасткою:

• Відсутність чітких меж і системи заміни. Три роки без відпусток змусили редакторку піти. Коли вся робота тримається на одній людині, це не стійка модель. Редакторка не могла взяти навіть лікарняну відпустку – система б зупинилася.
• Динамічна робота проти паніки. На початку це допомагало команді вибудовувати маршрут за формулою «незайнятий мозок шукає проблеми, а зайнятий — вирішує їх». Однак те, що рятувало в перші місяці війни, не може тривати роками. Постійний стрес без відновлення виснажує, навіть якщо спочатку допомагав не втратити фокус.

Що варто було зробити:

• Вчасно запровадити систему взаємозаміни та відпочинку.
• Чітко визначити межі навантаження, щоб уникнути вигорання.
  Залучати зовнішніх фахівців і партнерів для розподілу відповідальності.
• Планувати відновлення так само системно, як і роботу.

Що врятувало команду після вигорання:

• Трансформація у громадську організацію. Журналістські навички знадобилися в новому форматі: тепер працюють як грантрайтерки і проєктменеджерки із органами місцевого самоврядування, переселенцями, молоддю та вразливими групами.
• Командна робота й комунікації. Постійне спілкування вибудувало зв’язки, зв’язки створювали спільноту, а спільнота давала силу рухатись.