Ганна Черненко

«Пошук стабільності є новою еволюцією почуттів»

ДОСВІД

Ментальний добробут командиПовсякдення в умовах війниПоширення чутливого контентуРобота в зоні бойових дійСпівпраця з психологами

Місто

Харків

ВИДАННЯ / МЕДІА

«24 КАНАЛ»

П’ятнадцять років у журналістиці не зробили Ганну Черненко байдужою до тем війни. Вона — власна кореспондентка «24 каналу» і співкоординаторка Харківського коворкінгу НСЖУ, де підтримують українських та іноземних журналістів, які працюють під обстрілами.

Разом із проєктом «Меморіал пам’яті» Ганна пише про загиблих цивільних і полеглих військових. У програмі «Фенікси» висвітлює життя людей, які пережили серйозні травми та проходять реабілітацію. Чи не щодня журналістка контактує з людьми в горі, фіксує руйнування та наслідки обстрілів, водночас зберігаючи баланс між емоційним навантаженням і професійною відповідальністю. Щоб підтримувати себе, вона використовує прості, але дієві практики.

Робота в зоні бойових дій

Зазвичай працюю над темами, які ми заздалегідь узгоджуємо з редакторами. Найчастіше це виїзди на місця обстрілів, щоб зафіксувати наслідки. Рідко працюю вночі, на відміну від деяких колег, і здебільшого документую події вже вранці. Приїжджаю на місце прильоту, а перед очима зруйновані будівлі, пошкоджені підприємства, понівечені приміщення. Моє головне завдання – донести до людей правду про те, що цього разу зруйнувала війна.

Відчуття небезпеки «затиралося» протягом трьох років, але влітку торік знову його відчула. Спочатку був ранковий обстріл, потім прийшла на тренінг з тактичної медицини, і під час нього стався ще один обстріл. Приїхала на місце за півгодини після трагедії: людей, якіпотрібували допомоги, вже забрали, але тих, хто загинув, ще ні… За цей проміжок часу прийшло усвідомлення реальності – що сама можу потрапити в ситуацію, коли доведеться надавати допомогу, тож купила два вогнегасники, поклала аптечки всюди.

Співпраця з психологами

З групових психологічних занять опанувала практику заземлення. Коли щось стискаєш в руці, фізичні відчуття переважають над психологічним станом. У мене величезна зв’язка ключів з брелоками. Коли щось врізається в долоню, відчуваю, що я тут, я є. Проста практика, яка допомагає зосередитися, підготуватися або пережити те, що побачиш.

Іграшки антистрес вважаю надзвичайно ефективними. У мене вони всюди: в машині, сумці, на робочому столі. Ідеться не про гру, а про те, що можеш привести до ладу фізічний стан, коли він розхитався через емоції.

Так поступово повертається відчуття контролю над собою, і разом із ним з’являється можливість планувати й бажання думати про завтрашній день.

Поширення чутливого контенту

Моя робота — це постійне спілкування з людьми в горі, втраті, шоковому стані. Переконана: журналісти мають фіксувати все, що бачать, а публікація є вже окремим етапом, де важливу роль відіграють етичні норми та оцінка ризиків.

Людина в шоці не повністю контролює себе, не може відповідати за сказане. Вона може заговоритися, бути занадто відвертою – висловити те, чого за інших обставин ніколи б не сказала. Тому доводиться думати за неї: що варто оприлюднити, а що – ні. Кожна ситуація унікальна, і завжди треба шукати баланс. Іноді підходиш до людини – вона кричить, може відштовхнути. Але якщо залишаєшся поруч разом із рятувальниками, приблизно за годину все може змінитися: та ж людина сама підійде до вас. Їй стане важливо це виговорити.

Якщо минуло достатньо часу після трагедії, спочатку пишу повідомлення: хто я, чи готова людина говорити і для чого це потрібно. Прошу згадати, що би співрозмовник чи співрозмовниця хотіли розповісти про їхніх близких. Наші діалоги можуть тривати півтори-дві години. Зазвичай люди радіють можливості поговорити і ствердити, що їх близька людина не забута.

Колись у Харкові розбирали завалений під’їзд, роботи тривали два дні. Рано вранці отримала від джерела інформацію, що під завалами ще кілька людей, озвучила в ефірі без офіційного підтвердження. Однак це завжди ризик. Люди, які чекають на близьких, розумітимуть, що є надія. Це дуже відповідально і важко – давати таку інформацію родичам.

Коли побачила Ізюмський ліс з масовими похованнями – мозок просто не міг це зрозуміти.. Думала: «Такого не може бути». Емоційно навіть зараз не осягнула цього, тому сприймаю як просто факт, із яким довелося працювати. У памʼяті досі спливає й п’ятиповерхівка, де авіаударом розбило під’їзд. Коли робила картки пам’яті про десятки людей з цього будинку, виявилося, що багато з них були поховані в тому самому ізюмському лісі. Спочатку бачиш безіменні могили, а згодом розумієш, що всі вони мають конкретні імена та історії.

Повсякдення в умовах війни

Адаптація до воєнних умов пройшла легше, ніж ми очікували. Ще до повномасштабної війни навчилися працювати дистанційно через COVID-19. Аби подолати блекаути, наша команда забезпечила в офісі власний «пункт незалежності» від електромережі.

Тоді мій кабінет перетворювався на дитячу кімнату, бо колеги приходили працювати з дітьми. Це про навичку роботи разом, без конфліктів. Велика кількість людей в одному приміщенні – завжди додаткове психологічне навантаження, але ми навчилися з ним справлятися.

Практики підтримки ментального здоров’я, які допомагають Ганні Черненко:

Заземлення в екстремальних ситуаціях

Тактильні практики допомагають повернутися в момент «тут і зараз». Зв’язка ключів у кишені, іграшки-антистрес у машині й сумці – прості інструменти, що перемикають увагу з ментального перевантаження на фізичні відчуття.

Активність як терапія

Багатогодинні прогулянки стають способом «прожити» емоції тілом.

Циклічна ізоляція

Один-два дні повної самоізоляції вдома, мінімум контактів –необхідна перерва для перезавантаження. Хоча чергові обстріли часто обривають цей процес на півшляху.